|
УРІЄЛЬ АКОСТА
Федору Стригуну
Прищеплювали догми,
Мов коросту,
Таранили
Душевну цитадель,
Кричали:
«Відречись, Акосто!»
Благали:
«Відречися, Урієль...»
А він стояв
Серед святої твані
В короні цноти,—
В прірви на краю:
На ешафот
Підніс своє кохання,
Як істину
Незраджену свою.
Віддав життя
На скін духовним мукам,
Що в синагогу
Притягли прочани.
Коли б уміли
Говорити руки,
Вони б не говорили,
А кричали.
І не піднялись би
На боже тіло
З страшним прокляттям,
Стиснутим в долоні...
Глумилась ніч,
Немов стара Сивілла,
І реготалась
На небеснім лоні.
А ти крутилась, земле,
Ти крутилась,
Як голова
Велика і окаста,
Від зречення
До ствердження могили,
Яке відкрив
Для себе сам Акоста.
Вірш Романа
Піня - Моє село
|