|
МОНОЛОГ НЕВІДОМОГО СОЛДАТА
Як не будеш мене вже чекати,
Прочекавши роки і місяці,
Я стоятиму на Хрещатику,
На війною похрещенім місці.
...Вийдуть в поле орать солдати,
Яре жито весною сіяти...
Я журбою твоєю стоятиму
Над своїм ненародженим сином,
Так, як вийшов з останнього бою,—
У пробитій осколками гелмі,
Не відчувши ні жалю, ні болю,
Хоч заплакать хотілось би вельми.
Будуть поруч іти дівчата,
Так, як вчора, як завтра, як нині,
І мені на травневі свята
В ноги кластимуть проліски сині.
За снігами останніми талими
З відголосками першого грому
Я захочу зійти з п'єдесталу
І прийти на полуднє додому.
Хоч не вірив ніколи в повір'я,
Я хотів би під небом і вітром
Кленом вирости в нас на подвір'ї,
Щоб під кронами бавились діти.
В рідну землю свою вростати
Через довгі літа і розлуки,
Коли вийде з оселі мати,
Впасти жовтим листком їй на руки...
А не зможеш мене вже чекати,
Як не будуть надходити вісті,
Я стоятиму на Хрещатику,
На війною похрещенім місці.
|